Мир і Добро · Pax et Bonum

Парафія Преображення Господнього в Борисполі

Насильство в родині

Досвідчую насильства в родині – що можу зробити?

Обговорення теми насильства, жорстокого поводження з дітьми та токсичності у сімейних стосунках ніколи не буде забагато.

Статистика свідчить, що у світі кожна друга дитина страждає від тієї чи іншої форми насильства. Кожна третя дитина страждає від емоційного насильства. Кожна четверта дитина живе з матір’ю, яка є жертвою домашнього насильства від співмешканця.

Близько 300 мільйонів дітей у віці 2-4 років страждають від так званого «дисциплінарного» насильства – коли дорослі через покарання «виховують» дітей.

Цією статтею маємо на меті ще раз звернути увагу дорослих на те,

що кожна дитина має зростати в безпеці, що жодна дитина не має страждати від насильства.

Як ви думаєте, звідки з’являються нещасливі, роздратовані, не пристосовані до життя дорослі? Саме з дитинства, з нещасних, розгублених, наляканих дітей.

Сім’я, яка мала б бути найбільш безпечним та спокійним місцем у світі, для великої кількості людей часто стає найбільш травматичним та токсичним місцем, де не хочеться перебувати, куди не хочеться повертатись.

Правда у тому, що кожен з батьків, хоч раз зривався на дитині, бив чи кричав. Та складність полягає у тому, що іноді батьки вважають це нормою. А незначні побутові епізоди насилля часто стають настільки звичними, що навіть не сприймаються як насилля. Вони просто постійно присутні в житті дитини, формуючи її характер, самооцінку і, в решті решт, життя.

Психологи кажуть, що дитину не обов’язково бити, постійно кричати на неї, зачиняти на самоті в темній кімнаті чи погрожувати віддати незнайомцю, – достатньо знецінювати її почуття, казати, що «ти не можеш так відчувати», «тобі не боляче», «це така дрібниця», «грай з ним», «навіщо через це перейматись», «роби так», «я сказав, а ти маєш мовчки виконувати».

Деякі дорослі дивуються і не вбачають у цьому нічого жахливого, та закидають психологам перебільшення.

Та варто знати, що така поведінка по відношенню до дитини б’є по незрілій дитячій психіці, по почуттям, думкам, бажанням дитини. Вони позначаються як неадекватні, і дитина росте з постійним відчуттям, що з нею щось не так. А далі ці діти виростають у дорослих, які не можуть відстояти себе, висловити власну точку зору, якими легко маніпулювати.

На перший погляд звичні щоденні діалоги з дитиною, наповнені прямими вказівками на недопустимість власних переживань та інформуванням, що саме дитина має відчувати чи хотіти. Наприклад:

« – Мамо, я хочу ту червону машинку.
– Та ні, скільки можна машинок, у тебе їх вже сотня, розкидані по всій кімнаті. А ось ця книга тобі точно потрібна»

або

« – Мені страшно самому засинати.
– Ти що, подивись на себе, вже такий дорослий і досі боїшся, нічого там боятись»

І тоді дитина починає вірити дорослому, який є для неї авторитетом, що те, що вона відчуває і переживає є несуттєвим, незначним і взагалі дурним. З таких дітей виростають дорослі, які постійно сумніваються в собі, мають великі труднощі з прийняттям рішень, постійно шукають поради, бояться помилитись, бояться показати свої почуття, часто ховаються за маскою вічного позитиву або заперечують очевидне «я не злюсь, як ти міг подумати таке».

Насправді ж, для здорового функціонування дитини необхідним є якраз право відчувати, бажати, потребувати, мріяти про те, про що мріється, відчувається та бажається.

Та, на жаль, ані усвідомлення, ані ресурсу сказати «я маю право на свої почуття», у дитини немає. Більше того, дитина відмовиться від будь-чого аби не втратити прихильність свого дорослого і бути хорошою.

Чому дитині важлива прихильність свого дорослого?

Тут варто звернутись до так званої теорії прив’язаності. Першим вченим, який виявив, що для дитини життєво важливим є прив’язаність до дорослого, який піклується про неї, став британський психіатр та психоаналітик Джон Боулбі. Він виявив, що людська дитина народжується абсолютно безпорадною і тривалий період часу для виживання потребує участі свого дорослого. Природа ж зі свого боку піклується про вироблення необхідного гормону (окситоцину) у дорослого (у мами), що відповідає за емоційну прив’язаність до дитини. Сучасні дослідження значно розширили тлумачення теорії прив’язаності. Та основною суттю є те, що дитина має комплекс закладених природою інстинктивних реакцій, спрямованих на наслідування та адаптацію до будь-якої поведінки свого дорослого. Без дорослого дитині не вижити, вона потребує бути в емоційному зв’язку зі своїм дорослим, отримувати піклування та безпеку.

Цей емоційний зв’язок – не забаганка, а життєво важлива потреба дитини. Залякування, агресія, ігнорування, ізоляція – породжують страх дитини, який руйнує емоційний зв’язок та відчуття безпеки дитини.

Варто знати, що кожен епізод насилля відкладається у підсвідомості дитини, наша пам’ять не щезає. Вона часто створена з болю, образ, страху, часто навіть жаху, який ми пережили в дитинстві.

Психологи стверджують, що жінка, яка травмує дітей, була травмована у своєму дитинстві. Те, що ми бачили чи чули у власному дитинстві як програма вбудовується в нас, і в певний час спрацює. Ці переживання зберігаються в підсвідомій пам’яті. І як тільки така жінка стикається з дітьми, стає матір’ю або, наприклад, вихователькою в дитячому садочку, вона починає поводити себе так само, як поводили себе дорослі по відношенню до неї у дитинстві.

Якщо така жінка має достатньо сильні моральні принципи, вона може намагатись контролювати себе та чинити опір підсвідомій програмі, і не кривдити дитину, хоча її саму в подібній ситуації били. Жодного задоволення від перебування з дитиною така жінка не відчуватиме, лише втому та виснаження, роздратування та незадоволення. Адже усі сили йтимуть на опір своїй підсвідомості. Пам’ять болю та страху буде намагатися бути пережитою та прийнятою.

Якщо ж моральних принципів недостатньо, то така жінка «помститься» за кривду і дитина отримає усе те, що відчула ця жінка у своєму дитинстві.

Дитина залежить від дорослого, не може чинити опір, навіть якщо капризує чи не слухається, не може стримати гнів дорослого. І лише фіксує усе, що відбувається навколо, а потім передасть це власним дітям та онукам.

Ця стаття не для того, щоб засудити тих, хто впізнає себе в описаному, нас багато, чи не кожен з батьків може побачити тут себе. І ми можемо добре знати, що є добре, що погано. Можемо читати книги з психології, слухати рекомендації знаних фахівців. Тільки усе це не працює, і поради не спрацьовують, коли спрацьовує підсвідома програма, і ми робимо те, що краще б ніколи б не робили.

Можна контролювати свою агресію та роздратування, можна її виливати на близьких – це залежить від моральних принципів та здатності до контролю. Однак варто усвідомлювати, що роздратування не зникає, навіть якщо нам вдалось його стримати. Воно впливає на здоров’я, на загальне незадоволення життям, часом проривається і ми чинимо вчинки, про які потім шкодуємо.

Саме це часто є причиною жорстокого поводження з дітьми. Наш внутрішній біль намагається знайти вихід і виливається на «причину» – власну дитину.

Дитина не винна у тому, що її батьки страждають, не можуть впоратись з власними труднощами, що кривдять її, піддають насиллю або ігнорують.

Часто діти не в змозі зрозуміти, що до них ставляться неналежно, і зрозуміти,через які обставини й досвід, батьки не в змозі про них достатньо потурбуватись – дитина просто страждає і зазнає травм, формує викривлену самооцінку про себе та вірить у те, що сама в усьому винна.

Що робити?

Перш за все варто визнати, що злість та роздратування у вас є. І воно не пов’язано напряму з вашою дитиною. Головне не звинувачувати себе. Вам, як і більшості інших людей, дісталось від власних дорослих. Так буває. Почуття можна розморозити і прийняти. Це нормальна психотерапевтична робота, в процесі якої психолог створює умови для зустрічі зі своїм внутрішнім досвідом без сорому та загрози покарання. Тобто, він, як достатньо хороша мати, повертає почуттям їх цінність, а потребам право на існування. Вміння проживати та зцілювати дитячі травми процес болісний і не легкий. Та воно того варте, повірте, адже саме тоді ви будете бачити чистий, довірливий погляд своєї дитини, без остраху та напруження. Саме тоді ви зможете щиро транслювати своїй дитині, тим самим укріплюючи її: «ти важлива/-ий для мене», «я пишаюся тобою», «мені подобається проводити з тобою час», «твоя думка важлива», «я вірю в тебе», «давай спробуємо твій спосіб», «ми всі робимо помилки».

Діти, які отримували у своєму дитинстві саме такі послання, здатні вирости в дорослих, які поважають власні кордони та кордони інших людей, беруть на себе відповідальність за власні вчинки та здатні вступати в стосунки, у яких є місце для взаємоповаги та взаємопідтримки.

Завдання батьків, яким важко зі своїми дітьми – шукати підтримку у інших дорослих людей. Дитина не може брати на себе відповідальність за вирішення складних ситуацій у сім’ї.

Це може бути психолог, друг, хресні батьки, бабусі/дідусі, групи підтримки, священник. Будь-хто, хто має емоційний ресурс та бажання.

Не зайвим буде нагадати, що необхідно вчасно відпочивати, піклуватись про себе, задовольняти базові потреби у сні, відпочинку, їжі, мати час для себе.

Знизьте очікування. Все не буде ідеально, ані ви, ані дитина не відповідатимуть ідеальній картинці та чиємусь баченню «як правильно».

Встановлюйте чіткі та прозорі правила, і дотримуйтесь їх. Діти будуть знати межі дозволеного, якщо ви будете послідовними та прогнозованими. Якщо щось заборонено завжди, то це заборонено завжди, а не тому що тато не в настрої.

Піклуйтесь про свій емоційний стан, дозвольте собі відчувати усі емоції: і радість, і гнів.

Як правило насилля породжується там де є заборона на вираження почуттів, де неможливо гніватись, бути незадоволеним, втомленим, де багато очікувань. Немає поганих почуттів, неправильних бажань чи дурних фантазій. Усе це є відображенням нашої унікальної природи. І задача батьків дати право собі та своїй дитині на власні переживання, проявити повагу до почуттів. Наші бажання не завжди виконуються, але не це є найважливішим – важливо бути почутим, побаченим і прийнятим у своєму бажанні чи потребі.

І найголовніше, запам’ятайте, ніколи не пізно! Не пізно вчитись, прагнути будувати стосунки в родині по іншому, просити пробачення, змінювати спілкування в подружжі та з власними дітьми. І робити так, щоб родинні стосунки були місцем безпеки та надійності, визнання взаємної цінності та розкриття власного потенціалу.

* * *

Коли говоримо про насильство, треба поставити 3 запитання:

– як виявити схильність до насилля?
– як розпізнати перші прояви?
– що робити у випадку насильства в сім’ї?

Часто складається враження, що готуючись до сімейного життя усі жінки бачать лише позитивні якості свого обранця, а недоліки – ні, або вважають, що виправлять їх у шлюбі. Але що робити, якщо вже на самому початку відносин ми чуємо тривожні дзвіночки? А саме основне – чому ігноруємо інколи очевидні факти – чоловік має схильність до насилля!?

Основні поради, що робити, коли є насильство:

1. Відразу зверніться до своєї довіреної особи – мами, сестри, психолога, священника.

2. Автоматично зверніться до поліції, напишіть заяву про насильство.

3. Складіть заздалегідь план своїх дій – що робити, куди піти в разі небезпеки. Якщо необхідно піти з дому – підготуйтесь: зберіть найнеобхідніші речі, ліки, одяг, ключі, особисті документи та документи, що підтверджують ваші права власності на житло, машину тощо. У випадку, якщо з вами будуть діти – також підготуйте все необхідне.

4. Визначте не одне, а декілька місць, де ви могли б сховатися, якщо підете з дому. Пам’ятайте адреси, номери телефонів людей, яким ви можете довіритися у випадку загрози вчинення насильства, або організацій, до яких маєте намір звернутися.

5. Пам’ятайте, що є можливими вирішення юридичних питань. Деколи є необхідність сепарації, чи навіть розірвання сімейних стосунків. Поки Ви страждаєте від насильства – скористайтеся безкоштовними психологічними консультаціями чи порадами священника. З боку Церкви Ви це знайдете: і всебічну підтримку, і безпечний притулок, і консультації психолога і священника. Пам’ятай – ти у своїй проблемі не сама! Якщо необхідно знайти житло для тебе та дітей – існує Дім для самотніх матерів.

За необхідності допомоги, консультації, зокрема психолога, можна звертатись за адресою: rodynykzd@gmail.com