Мир і Добро – Pax et Bonum

Парафія Преображення Господнього в Борисполі

Як читати молитви латиною?

На даний час існує два типи вимови латини. Перша – так звана класична вимова – якою, як вважається, говорили до третього століття. Друга – це так звана церковна вимова, яку використовували у Церкві з третього-четвертого століття й до наших днів. Крім того, існують національні особливості вимови, викликані впливом рідних мов. Ми дотримуємося східної церковної вимови.
Латинська абетка
*Написання – *Назва – *Вимова
A a – а – [а]
B b – бе – [б]
C c – це – [к] або [ц]
D d – де – [д]
E e – е – [е]
F f – еф – [ф]
G g – ґе, же – [ґ]
H h – га, аш – [г, х]
I i – і – [і]
J j – йот(а) – [й]
K k – ка – [к]
L l – ель – [л]
M m – ем – [м]
N n – ен – [н]
O o – о – [о]
P p – пе – [п]
Q q – ку – [к]
R r – ер – [р]
S s – ес – [с] або [з]
T t – тэ – [т]
U u – у – [у] або [в]
V v – ве – [в]
W w – дубль ве – [в]
X x – ікс – [кс]
Y y – іпсилон, ігрек – [і]
Z z – зет(а) – [з]
З наведених вище, двох літер: “v” та “j” не було в класичній латині. Позначені ними приголосні звуки передавалися, відповідно, літерами “u” та “i”.
Також не існувало у класичній латинській абетці літери “w”, вона з’явилася пізніше, лише у ранньому Середньовіччі і призначалася для передавання деяких звуків германських мов. Утворена як лігатура двох літер “v”, з чим і пов’язана її назва (подвійне “v”).
Літера “k” була архаїчною вже у класичний період. Вона збереглася тільки в скороченнях слова “Kalendae” [kalende]: “K” або “Kal” “календи” – перший день кожного місяця.
Літери “y” та “z” зустрічаються тільки в запозиченнях з грецької мови.
Голосні та дифтонги (vocales et diphthongi)
У класичній латині, як і у ряді інших стародавніх індо-європейських мов, існували не тільки якісні, але й кількісні відмінності між голосними звуками: голосний звук однієї якості міг бути довгим і коротким.
Крім одиночних голосних – монофтонгов – в класичній латині були також дифтонги, тобто поєднання двох голосних звуків, що становлять один склад. Дифтонгів було чотири: “ae”, “oe”, “au” та “eu”. Дифтонги “ae” і “oe” вже у I ст. від РХ монофтонгізувалися і стали вимовлятися однаково: як монофтонг [e]. На відміну від дифтонгів вони стали називатися диграфами.
Якщо “ae” і “oe” не є диграфами, тобто кожен голосний утворює самостійний склад, над e ставиться знак поділу ё (дві крапки, трема).
Дифтонг “au” вимовляється як [ау]. Дуже рідкісний дифтонг “eu” вимовляється як [еу].
Всі дифтонги прирівнюються до довгих голосних.
Приголосні (consonantes)
У латинській мові класичного періоду було 15 приголосних фонем, для позначення яких використовувалося 19 літер (звук [к] міг позначатися трьома літерами: “k”, “c”, “q”, а літера “x” позначала поєднання [кс]).
Літера “c” читається як [к] перед голосними “a”, “o”, “u”, “au”, перед усіма приголосними і в кінці слова. Читається як [ц] перед голосними “e”, “i”, “y”, “ae”, “oe”.
Літера “h” вимовляється як слабке придихальне українське “г”.
Літера “l” вимовляється м’яко, як у німецькій та французькій мовах.
Літера “s” між голосними читається як [з], в інших випадках – як [с].
Літера “q” вживається тільки в поєднанні з “u” перед голосним звуком, “qu” вимовляється як [кв], наприклад: “aqua” [аква] “вода”, “qui” [кві] “хто, який”.
Літеросполучення “ti” перед голосними читається як [ці], наприклад: “ratio” [раціо] “розум”. Однак, якщо поєднання “ti” йде слідом за звуками [с], [т], [кс], воно вимовляється як [ті], наприклад: “bestia” [бестіа] “звір, тварина”. Також у слові totius [тотіус] (родовий відмінок однини від totus “весь, цілий”) читається [ті].
Поєднання “gu” читається як [гв] перед голосними.
Поєднання “su” перед голосним, з яким воно створює один склад, читається як [св]: suavis [свавіс] “солодкий, приємний”.
У словах, запозичених з грецької мови, грецькі аспірати (придихові приголосні) передаються за допомогою букви “h”, яка в літеросполученнях “rh” [р] та “th” [т] повністю втратила своє звукове значення, “ch” вимовляється як українська [х], “ph” – як [ф].
У двох випадках поєднання “ch” вживається у латинських за походженням словах: “pulcher” “красивий, гарний”, Gracchus “Гракх”.
Наголоси
У двоскладових словах наголос падає на перший склад.
У складних словах наголос падає на другий склад від кінця (передостанній), якщо він довгий; якщо передостанній склад короткий, наголос падає на третій склад від кінця.